СПАДЩИНА РОДИНА ЛУКʼЯНЕНКІВ
Безперечно, найвідомішим уродженцем Городнянщини є Левко Григорович Лукʼяненко. Україна навічно запамʼятає тріумфальні кадри своєї історії – Левко Григорович на руках злітає до небес під стінами Верховної Ради: у його 63-й день народження Україна проголосила Незалежність. Сльози радості й великого щастя з очей матері – Наталії Олександрівни, якій доля дарувала дожити до цієї величної миті.
Левко Лук’яненко 24 серпня 1991 року після проголошення Акта про державну незалежність України. Фото: УНІАН
А до того – понад 30 років материнського найбільшого болю і віри у рідного сина, роки поневірянь, пошуку правди, злорадного шепоту: «бандерівці», – в спину і тавро матері «зрадника Батьківщини». Левка єдиного з-поміж усіх дисидентів засудили до смертної кари за «антирадянську агітацію і пропаганду». «Що ж, коли йому випала така доля, ми заберемо його тіло і поховаємо тут», – тихо промовила синові Віктору, що читав листа з вироком.
Після 72 діб у камері смертників розстріл було замінено на 15 років мордовського табору суворого режиму. Що пережив, що передумав наодинці з собою у очікуванні команди: «На вихід!» – Левко Григорович згадує у «Сповіді у камері смертників». То був не перший раз, коли смерть зазирнула у вічі. Вперше це сталося ще у час війни, коли сусід використав наївного хлопчину задля власних цілей. Тоді німці помилували. І тепер Господь зберіг його для національного промислу. Адже саме Левко Лукʼяненко – фаховий юрист, випускник юридичного факультету найкращого в радянській державі університету стає автором «Акту про проголошення незалежності України».
Два терміни позбавлення волі – 1961-1976 і 1977-1988 – чверть століття у неволі – у таборах і на засланні. У перерві між увʼязненнями Левко на пропозицію Оксани Мешко стає одним із засновників Української Гельсінської Спілки, що своєю метою ставить інформувати світ про порушення прав людини у СРСР. Все життя і вся діяльність Левка Григоровича присвячена суверенній Україні. Здається, жоден із дисидентів на зорі інакодумства не дивився так далекосяжно.
Як могло так статися, що націоналіст №1 народився на Городнянщині, в краї, який у своїй історії не фіксує активного спротиву чи героїв-бунтарів. Проте, можливо, це історія краю недостатньо досліджена?
Левко Григорович зовні не схожий на бунтаря. Завжди стриманий, виважений, розсудливий, поміркований. «Нордичний» темперамент малої батьківщини і особливий присмак говірки, за якими впізнавані мешканці Городнянщини.
Типова біографія сина колгоспників, за якою чимало цікавого для допитливих. Річ у тім, що родина Лукʼяненків таки вирізнялася серед односельців. Жили в «хуторі», вміли господарювати. «Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібно було в сільському житті…» Після війни Григорій Лукʼяненко поставив по селу людям одинадцять хат, адже чоловіків у селі практично не залишилося. Завжди Лукʼяненки намагалися допомогти і підтримати односельців словом, цінною порадою, справами, харчами, власними руками.
Будівля колишньої школи, де навчалися Зінаїда Лук’яненко (на фото) та її брати. Фото: Олександр Скрипко
Матір Наталія, уроджена Скойбіда, хоч і рано залишилася сиротою, походила із родини «кріпких середняків». Її дідові, Никифору Скойбіді, належало 12 десятин землі й цегельня. Доки були живі батьки, встигла закінчити 6 класів Городнянської жіночої гімназії. Продовжити навчання далі не було можливості: на її підліткових руках опинився 8-літній брат Іван. Родичі-опікуни переймалися не стільки дітьми, скільки їх спадком. То ж вибір чоловіка був прагматичним: він мав стати надійним захистом, дарма, що був цілковитою її протилежністю. «Від природи розумні, мали чудову памʼять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозвали «адвокатка». Мати – порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу… Любили співати і знали багато пісень. «Ще не вмерла Україна» почув у дитинстві від матері». Мудрість у взаємовідносинах взяла гору. Подружжя мало трьох синів – Левка, Віктора й Олександра і наймолодшу доньку Зіну.
Левко – первісток, якого у 15-річному віці радянська армія мобілізувала на фронт, вперше тим самим порушивши права: не змогли дістати довідку і довести, що хлопець насправді 1928 року народження, не має 16 літ. З того часу звʼязок Левка з родиною у листах і коротких зустрічах, проте сила родинних звʼязків, опора на найближчих, підтримка батьків і братів-сестри була завжди. Як не намагалася система дістати у родини покаяння і зречення, намарно. «Аблакатка» їздила до Стельмаха і Ковпака, що на той час займали найвищі урядові посади в Україні, на прийоми до високопосадовців у Москві, відстоюючи правду сина.
Селянка мала гідність і честь, якої годі було очікувати від прихвостнів радянської системи. З гордістю у вічі відповідала чиновникам на спроби її принизити. А на Хрипівку буквально сипалися листи підтримки з усіх куточків України. Буваючи в Києві, не оминала нагоди зустрітися з Оксаною Мешко, Світличними. Та й до хати Лукʼяненків приїздили Левкові товариші.
Непомітно подорослішали Віктор і Олександр, за наполяганням матері вирушили на навчання. За ними – наймолодша Зіна. Гіркий досвід – життя за трудодні – від якого батьки намагалися убезпечити дітей. А ще – дати в руки ремесло, що врятує у скрутну хвилину. «Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: «З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику», – згадував Левко Григорович. Потяг до краси передався доньці у навчанні вишиванню, шиттю, вʼязанні. Розгледівши у Сашка хист до малювання, відправила на уроки живопису до місцевого художника (очевидно, ним був Тимофій Буйний). Батьківська «школа» дала свої результати: Олександр Лукʼяненко не став професійним художником, проте у вільну хвилину ходив на етюди. Його художній спадок мав би стати творчою сторінкою в історії рідного села. Зінаїда Григорівна – народна майстриня з вишивки і плетіння макраме, проте все життя пропрацювала агрономом. Чудово майстрував з дерева брат Віктор.
Буденне життя родини Лукʼяненків щільно переплелося із дисидентським рухом, до якого були залучені сестра, брати, невістки. Перевозили фотоплівки з текстами, проявляли фото, поширювали й переховували літературу, зрештою, забезпечували переміщення і проживання Левка і його побратимів, згодом – брали участь у мітингах, зборах, різноманітних акціях.
Гуртом – це по-українськи. Сила родини, роду, єдність у думках і діях. Шлях, який обрав Левко і на який стали всі Лукʼяненки.
За понад 30 років Незалежності важко зрозуміти новим поколінням, через що довелося пройти родині, яка сьогодні є гордістю Городнянської громади, її особливим внеском у становлення суверенної України. Цінності лежать в глибинах. Родина Лукʼяненків одна з небагатьох, яка зуміла протистояти молоху більшовицької системи, зберегти те, що, вочевидь, було «нормою» у мешканців Городнянщини. «Мамо, Ви навчили нас бути правдивими, хоч це не полегшило наші життя, Зате зробило нас порядними людьми і ми щиро вдячні Вам. – Ваші діти», – написано на могилі Наталії Олександрівни Лукʼяненко.
На дворищі Лукʼяненків у Хрипівці ще росте декілька старих дерев. Ні хати, ні інших будівель до нині не збереглося. Та памʼять про славний рід обовʼязково має бути збережена.
Зінаїда Лук’яненко на батьківській садибі. Фото: Олександр Скрипко