Вчора, 24 березня, бойові побратими та командир підрозділу, в якому служив городнянець Андрій Жадченко, приїхали до матері Героя Людмили Іванівни, щоб вручити родині державну нагороду, якою держава відзначила його мужність і героїзм – орден «За мужність» ІІІ ступеня
Воїни разом з рідними свого бойового побратима побували в храмі, віддали шану пам’яті загиблим захисникам-городнянцям на Алеї пам’яті Героїв та побували біля могили Андрія Жадченка на кладовищі, віддаючи йому останню честь та шану.
Вже вдома в Людмили Іванівни командир Андрія і його побратимів на псевдо «Дніпро» вручив сину Андрія Жадченка Антону батьків орден «За мужність» ІІІ ступеня.
– Андрій Миколайович був для кожного з нас не просто бойовим товаришем, – сказав він. – Він був порадником, наставником, вчителем. До його думки всі прислухались, навіть командири. Андрій був особливим – він професійно ділився своїм бойовим досвідом, вчив інших військовій науці. До кожного мав особливий підхід, для кожного – особливе слово, здатне і підбадьорити, і втішити, і зарядитися вірою та впевненістю. Він з однаковою майстерністю і зі зброєю вправлявся, і з молотком або лопатою. І в бій він завжди йшов зі своїми хлопцями, часто кажучи: «Я йду першим, ви – за мною! Я з вами. Не бійтеся, все буде добре!». І це працювало. Хлопці йому вірили. А він переживав і беріг кожного, як власну дитину. А себе не зміг…
Багато говорили побратими про головного сержанта Андрія Жадченка. Розповідали, як він з побратимом підбив ворожий танк, що дало змогу нашим бійцям утримати позиції, як щоранку робив зарядку попри будь-які обставини, як спав по три-чотири години на добу, як не боявся висловлювати свою думку і відстоювати її перед командирами. Міський голова Андрій Богдан говорив про Андрія як про непересічну особистість, громадського активіста, який наполегливо відстоював свою думку й з усім жаром гарячого серця воював за справедливість у мирний час, а у військовий – негайно долучився до захисників і боровся за правду й волю вже зі зброєю в руках. Теплі слова спогадів звучали з уст друзів і однокласників, які прийшли на зустріч з бойовими побратимами товариша.
Пам’ять про нього живе в серцях тих, хто поруч з бійцем дивився смерті у очі. І житиме вічно як серед них та рідних і близьких йому людей, так і серед нас, городнянців. Бо саме задля того, щоб ми могли зустрічати ранки в рідній Городні, він віддав своє життя, яке ми повинні прожити гідно – за себе і за нього.
