Сумна звістка, сльози, сум, розпач – вчителі й учні КЗ «Городнянський ліцей» сьогодні в Чернігові прощались зі своїм учнем і товаришем по парті Русланом ПЕТРУШОВЦЕМ

        Руслан навчався в колишній Городнянській школі-інтернаті для дітей-сиріт з п’ятого по одинадцятий класи. Саме колектив закладу він вважав своєю родиною. Пішовши у військо по мобілізації, після звільнення Чернігівщини, тримав зв’язок зі своїми викладачами й вихователями. Дзвонив з під Мар’їнки, навіть у день свого поранення. Побратимам вдалось винести його, пораненого, з під вогню, 16 квітня 2024 року. Однак залізо ворога не дало йому шансів – Руслан помер від ран та зараження крові в шпиталі.

    На останньому відео, знятому журналістами, Руслан  в бліндажі на запитання: «Як ти тут опинився?» посміхаючись, каже: «Сам прийшов. Треба так. А хто ще, якщо не ми? Тут ті, хто хотів тут бути, хотів захищати Україну, хто складав присягу їй на вірність. Головне наше завдання – не передати цю війну нашим дітям. В мене їх нема, але. Сподіваюсь, вони будуть!».  І ще на запитання що треба зробити, щоб війна скінчилась, він серйозно, прижмуривши очі від цигаркового диму, відповідає: «Перебити їх усіх. Всіх до одного. Вони ж нелюди. Буча, Ірпінь, Гостомель…Але ціна питання велика. Пацанів наших жаль. Але вже скоро…»

   До війни «Комарик»– так кликали Руслана побратими, був будівельником-альпіністом. Пишався своїми побратимами й командиром – казав, що «наш береже нас усіх, у нас втрати найменші». Й додавав, що, можливо, й по закінченню війни залишиться служити у війську.

    Поховали Руслана в Чернігові, на кладовищі «Яцево», в секторі Героїв. Слава і честь Герою. Вічна пам’ять і вічна дяка. Йому було 34 роки…