Відчаю, сльозам і болю нема кінця…

Серпневий день зупинив свій подих над Городнянщиною. Сьогодні, назавжди додому, на щиті повернувся Олексій Юрченко. Дороги, якими він колись ходив, цього разу встелені квітами. 

Рік невідомості, страшних очікувань і надії, що не згасала навіть у найтемніші ночі, для його рідних обернувся страшною звісткою.

5 червня 2024 року, на Донецькому напрямку, під час виконання бойового завдання, війна обірвала його життя. Йому було лише 36… Він мав би ще жити, любити дружину, обіймати дітей, сміятися разом з друзями, мати плани на майбутнє. Та все це перекреслила кривава рука ворога.

Траурний кортеж ішов містом, а люди — знайомі й незнайомі — стояли на колінах, стискаючи в руках квіти. Мовчання прорізали лише важкі подихи та гіркі схлипування. Бо серед наших полеглих хлопчиків чужих нема — усі вони рідні, усі вони полягли за нас.

Світла посмішка Олексія, його теплий, щирий погляд були тим вогником, який умів розтоплювати лід у серцях навіть у часи розпачу. Він підтримував словом і вчинком, був тихою опорою і міцною стіною для тих, хто поруч.

Ми схиляємо голови перед твоїм подвигом, Олексію. Щирі співчуття рідним та близьким. Разом з вами розділяємо цей невимовний біль і втрату.

Вічна пам’ять і слава нашому Захиснику!