Постать Івана Ремболовича у контексті часу
Про яскраву й неоднозначну постать нашого земляка, учасника визвольних змагань часів Української революції 1918-1921 років Івана Ремболовича говорено в різних джерелах багато. Проте скупі біографічні дані з нечисленними цитатами спогадів сучасників змальовують його якось пласко й невиразно. А факти співробітнитцва з Вермахтом і служби у дивізії СС «Галичина» роблять його образ ще більш суперечливим, особливо для більшості земляків, які втратили у Другій Світовій війні чимало предків, родичів й близьких людей саме за вини гітлерівської Німеччини. Об’єктивність подібних біографічних та історичних досліджень нівелюється ще й суб’єктивністю сприйняття сучасниками подій столітньої давнини. Бо ми у той час не жили й не можемо знати, а тим більше відчувати те, про що знали і що відчували наші земляки на початку ХХ століття.
Перші двадцять років життя Івана Ремболовича минули у звичній парадигмі чоловіка – підданого російської імперії. Народився у сім’ї службовця земської управи у 1897 році, закінчив Городнянське чотирикласне училище, здав екзамен за шостий клас гімназії й пішов добровольцем на фронт, бо якраз почалася Перша Світова війна. Не полишаючи служби у війську, закінчив Віленське військове училище. Слід акцентувати увагу на тому, що на момент початку війни юнаку ледь виповнилося 17 років. Певно, за чотири роки боїв однієї з найкривавіших війн в історії людства Івану Семеновичу довелося швидко подорослішати. Перебуваючи на посадах молодших офіцерів різних рангів, Іван Ремболович стає кавалером чотирьох військових орденів – Святого Володимира IV ступеня, Святої Анни IV і III ступенів та Святого Станіслава ІІІ ступеня. Такий собі зразковий офіцер імперії у званні штабс-капітана.
Проте на тлі революційних подій 1917 року й різноманітних виступів у війську Іван Ремболович раптом займає чітку національно-орієнтовану позицію й разом із однодумцями робить спробу українізувати свою військову частину, за що був заарештований військовим керівництвом й кинутий у тюрму 5-ої пішої дивізії. Енергійному юнаку вдалося втекти з тієї тюрми, й вже у травні 1917-го він стає делегатом першого Всеукраїнського військового з’їзду у Києві, як і двох наступних – у червні та листопаді. Певно, саме у товаристві делегатів цих з’їздів Іван Ремболович остаточно перейнявся ідеями українства, створення власної держави для українців й готовності відстоювати ці ідеї зі зброєю в руках. Невдовзі йому довелось це неодноразово робити.
Хоча б для часткового розуміння ситуації, в якій опинилася Україна у період 1917-1921 років, слід розуміти, що за владу тоді боролися не лише «білі» та «червоні», які в свою чергу також не були монолітними утвореннями й часто діяли як розрізнені групи. Разом із національно-свідомими військовими силами, які боролися за створення незалежної Української держави, воювали військові контингенти Німеччини, Австро-Угорщини й Польщі. Окрім цього, в Центральній та Південній Україні розвивався махновський рух лютих анархістів. По невеличких містах й глухих провінціях грабували місцеве населення банди різноманітних «отаманів», «червоних командирів», «матросів» та інших зайд – тих, хто вирішив швиденько розбагатіти на чужому горі. Насправді, сьогодні важко навіть уявити, в якій ідеологічній мішанині довелось жити людям у ті роки, коли населені пункти переходили із рук в руки ворогуючих сторін інколи кілька разів на тиждень, а поміж цим траплялися набіги банд, грабунки й насилля.
Вціліти психологічно вдавалося людям зі стрижнем, які мали внутрішню силу й суттєві переконання у правильності обраного шляху. Одним з таких був й Іван Ремболович. Він одразу обрав сторону українства й лишився вірним рідній землі до кінця. Вже у 1917 році поручик Ремболович стає одним із творців Чернігівського відділу українського вільного козацтва. Головною метою цього парамілітарного об’єднання стає захист рідних сіл та міст від насильства і пограбувань з боку числених банд та дезертирів, які чималими озброєними групами тинялися тоді всією Україною. Протягом найближчого року Іван Семенович стає командиром пішої півсотні Городнянської сотні вільного козацтва. Аж до приходу більшовиків у грудні наступного року.
28 грудня 1918 року Таращанський полк більшовицького командира Василя Боженка разом із місцевими партизанами захоплюють Городню й протягом місяця розстрілюють 79 осіб, у тому числі міського старшину, священиків, козаків, заможних людей. Шукають й козака Ремболовича, а під час цих пошуків дуже побили матір і сестру Івана. Певно, цей факт став однією з перших відчутних віх нелюбові до більшовиків у молодого й запального козака. Вже 4 січня 1919 року Іван Ремболович стає старшиною 20-го Павлоградського кінного полку Дієвої армії УНР, а в травні він очолює відділ зв’язку Запорізької групи армії УНР.
15 серпня 1919 року молодий сотник армії УНР переживає ще й глибоку внутрішню трагедію – у сутичці із червоногвардійцями гине його наречена Світлана Харченко. Юна медикиня служила помічницею полкового лікаря 7-го Синього полку 3-ї Стрілецької дивізії. При спробі прорватись із оточення дівчина була розстріляна й добита прикладами червоногвардійців.
Певно, на цей час у Івана Ремболовича був свій особистий рахунок претензій до більшовиків і москалів, проте й трьох фактів цілком достатньо для осмисленої ненависті на все життя – військової тюрми за українізацію, страчення більшовиками городнянців, серед яких напевно були родичі чи друзі, разом із побиттям матері й сестри, вбивства нареченої… І все це треба було пережити у віці 23 років.
З початку 1919 й до кінця 1921 років сотник, а згодом й підполковник Ремболович постійно воює за Україну на різних фронтах – переважно проти більшовиків. Був інтернований польською владою у Луцьку як військовий УНР, більше року провів в умовах фактично концентраційного табору, після якого в якості начальника оперативного штабу Української Повстанської армії Юрія Тютюнника став учасником Другого Зимового походу. 17 листопада 1921 року потрапив у полон до більшовиків з якого босим і пораненим втік.
До початку Другої Світової війни Іван Ремболович жив в еміграції у Польщі. Влітку 1943 року разом з двома синами вступає до Добровольчої дивізії СС «Галличина». З цього приводу Володимир Малкош, голова Управи Івано-Франківської станиці Галицького братства Першої української дивізії «Галичина» Української Національної Армії зазначає:
–Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже
ніхто не сумнівався), між західними аль’янтами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України.
А ще вояки армії УНР добре пам’ятали, як більшовики розправлялися з незгодними, й розуміли, що єдиний шанс вибороти волю – це воювати спочатку проти «совєтів», а потім проти всіх, хто заважатиме створенню України як держави, як це було за часів Української революції 1917-1921 років.
У 1944 році у битві під Бродами Іван Ремболович отримує тяжке поранення, після якого повертається у Коломийський район і налагоджує зв’язки з місцевим осередком УПА, стає активним учасником українського підпілля.
6 листопада 1949 року полковника Ремболовича схопив загін МДБ у селі Космач Яблунівського району. Понад півроку він перебував під слідством НКВС, нікого не видав і 15 травня 1950 був засуджений до смертної кари, яку виконали 8 вересня цього ж року.
Спроба реабілітувати Івана Ремболовича не вдалася у 1994 році, і з того часу всі дослідники цитують висновок Івано-Франківської обласної прокуратури від 27 червня того ж року. Невже з того часу не було можливості вкотре поставити це питання до влади? Тим більше, що нині видані нові дослідження його біографії за авторством письменників і дослідників Олександра Ясенчука і Романа Коваля.
Павло ДУБРОВСЬКИЙ. Джерело – «Новини Городнянщини».
