Ільмівка першою глянула в обличчя ворогу
Село Ільмівка розташоване на кордоні з білоруссю. Звідси до білоруського Глибоцького навпрошки через поле й через прикордонні пункти пропуску два кілометри. В мирні часи селяни пішки ходили один до одного в гості, бо родинні зв’язки були занадто тісними, тож кордон вважався умовною одиницею.
—Я прокинулась 24 лютого на світанку від того, що відчула як здригається будинок, — розповідає староста Володимирівського старостату Наталія ГРИГОРЕНКО. — Таке враження, що його штовхала якась потойбічна сила. Першою думкою було: «Землетрус!». Вилетіла на вулицю, побачила що довкола все стріляє, бахкає, розривається. Мене переконували, що це відбуваються навчання в білорусі. Але стало швидко зрозуміло, що ні про яке навчання не може йти мова. Всі повибігали на вулицю, практично в кожного в руках був телефон. Ми не встигали відповідати на дзвінки рідних, знайомих, жителів сусідніх сіл, керівництва з Городні.
Наталія каже, що коли селяни почули сильний гул техніки, то одразу подумали, що вона їде вздовж кордону. Але незабаром побачили дві легкові машини, якими їхали українські прикордонники в бік Городні. Місцевий житель Василь Кожедуб скочив у свою машину й спробував проїхати до прикордонного пункту, щоб з’ясувати що відбувається, але повернувся, побачивши, що військова техніка рухається від кордону в бік села. Люди зрозуміли, що треба ховатися в погреби, рятуючи своє життя.
Обстріл Ільмівки тривав 24 хвилини. Після того, як змовкла канонада, пішла техніка без розпізнавальних знаків, позначена лише буквою «О». І тільки коли проїхало з півтисячі одиниць, ільмівці на одній з машин побачили російський прапор.
—Техніка сунула цілий день, — розповідає далі Наталія. — Її кількість було неможливо порахувати. Продовжився цей потік і вночі. Але машини просувались дуже повільно, з вимкнутими фарами. У селі вони не зупинялись. А вранці наступного дня ми побачили, що весь центр села заповнений чужинцями. Їх було близько тисячі живої сили.
З першої хвилини обстрілів в Ільмівці зникло електропостачання через пошкодження високовольтної лінії електропередач. Тож наступного дня вранці староста подзвонила працівникам РЕМу, які сказали, що приїдуть усувати пошкодження, якщо їх пропустять російські військові. Тож Наталія пішла домовлятись про це з росіянами.
—Зі мною разом пішла моя мама, — тремтячим голосом розповідає староста. —Вона побоялась відпускати мене саму у вороже лігво. А я розуміла, що мій обов’язок це зробити, бо як людям без світла? Та й у нас самих якраз корова телилася з ускладненням — був парез. Довелось самим стати ветеринарами, отримуючи консультації телефоном, бо до нас було нікому не добратися. Коли я стала прохати росіян, щоб дозволили проїхати електрикам, їхні йголовний сказав: «Звичайно, хай приїжджають». Мама не витримала й розплакалась. А він, глянувши на неї, сказав: «Мамо, вибачте нас, будь ласка. Це політика».
Чотири рази підходила староста до військових, і чотири рази вони запевняли її, що не чіпатимуть цивільних і дозволять електрикам проводити ремонт. Ближче до обіду по колоні росіяни передали Наталії, щоб вона прийшла на блокпост забрати хліб, який привезли електрики. Вона з трьома чоловіками з села, взявши мішки, рушили на пост, який розташовувався практично на краю села.
—Ми побачили, як військові озброюються прямо там, на блокпосту, — каже Наталія. — Діставали ящики з патронами, шукали гранати, розсовували їх по кишенях. Працівників РЕМу, оглядаючи, вони роздягли практично догола і поклали на землю. Нам хліб віддали і сказали, що огляд електриків затримується, бо окрім восьми оговорених фахівців приїхали ще троє сторонніх. І при огляді було помічено багато забороненої відеозйомки, фотографій, карти та татуювання. Але запевняли, що все буде добре і після перевірки їх відпустять. Однак чекаючи у центрі села на електриків, незабаром ми побачили, як російські військові ведуть їх як полонених — руки за голову. Ми зрозуміли, що їх узяли в полон. Всі жінки одразу побігли за ними, ми наробили крику. Я кричала, що підніму на ноги все село, якщо вони не відпустять наших хлопців. Але чужинці наставили на мене автомат і сказали: «Жінко, йдіть додому!». А я йому: «А я якраз дома!». На що один з них відповів: «Так, я згоден. Ви вдома». І опустив автомат. Я вимагала зустрічі з командиром. Вийшов їхній старший і сказав, що староста може пройти з ними. Мама знову категорично заперечила, що саму мене не пустить, і пішла зі мною.
Наталія каже, що побачила як на подвір’ї імпровізованого штабу повторно оглядають наших електриків, але вже не так досконально. Після огляду їм дозволили сісти на ганок приміщення колишнього дитячого садка й винесли води та цигарок. А потім пролунали крики: «До бою! До бою! Зараз почнеться обстріл!». Наталія з мамою сховались під російський БТР, а ремівців відправили за приміщення садка.
—Потім один з солдатів підійшов до нас з мамою і наказав нам піти звідси, бо тут небезпечно, і провів силоміць нас до самого нашого двору, — й досі схвильовано каже жінка. —А коли ми опинились на своєму подвір’ї, я почула автоматні черги. І похолола від жаху — першою думкою було, що розстріляли наших електриків. Назавтра ворожі солдати кудись відійшли з села, то ми одразу ринулись у центр, до їхнього місця розташування. Слідів крові, гільз та тіл не було. Приїхав заступник міського голови Ігор Лахнеко і Григорій Кирій — начальник бригади ремівців та дві мами, які хвилювались за своїх синів.
Наталія каже, що тоді вже було зрозуміло, що електриків взяли в полон. Що саме насторожило орків — достеменно невідомо. Староста каже, що це могли бути троє цивільних, які з невідомих причин з’явились разом з бригадою, фото та відео військової техніки в телефонах і той факт, що на блокпосту машина на вимогу не зупинилась, а продовжувала рух, аж доки росіяни не відкрили попереджувальний вогонь. Наталія зателефонувала в білорусь старості з Глибоцького і попрохала в неї зв’язатись з російськими військовими, які відійшли на територію білорусі, й просити їх, щоб відпустили електриків додому. І вже вечором о десятій годині вона почула стук у своє вікно — то прийшли звільнені ремівці та троє їх супроводжуючих. Вони розповіли, що їх вивели на кордон і сказали швидко бігти сто метрів. А потім, мовляв, можете йти не поспішаючи. Ті сто метрів видались їм вічністю —бо кожної миті чекали пострілів у спину. На щастя, їх не пролунало.
Наталія розказує, що більше росіяни в Ільмівку не заходили на розташування. Але з’являлись щодня — їздили на машинах з хрестами. Найімовірніше, вивозили своїх поранених та загиблих. Техніка йшла через село в сторону Городні перші три дні. Потім потік припинився.
У результаті обстрілів в Ільмівці постраждали чотири будинки та в приміщенні школи повилітали шибки. Дякувати Богу, обійшлося без людських жертв. Лише уламком снаряду поранило крову в одних господарів.
—Терору в селі зайди не чинили, — каже староста. — Однак «погосподарювали» в приміщеннях школи, бібліотеки, клубу, пограбували сільський магазин, псували технікою людям паркани, обікрали погреби у двох господарствах, вигнали з приміщення школи вчительку-пенсіонерку, в якої там була облаштована квартира під житло з окремим входом. У школі перевернули все з ніг на голову, позривали всі замки. У клубі вкрали колонку, радіомікрофон, штори, червоні скатертини, ноутбук. І взагалі за перші три дні, коли вони дислокувались безпосередньо в Ільмівці, весь центр нашого села завалили сміттям. Порозкидали все — й штани, й матраци, й рушники, й сухпайки. Знаходили люди й патрони, й розібрану рацію. Але не залишили жодної гільзи від патронів — позбирали всі під прикриттям снайпера, який стояв на даху ферми. Вони пояснювали місцевим людям, що приїхали на навчання. Один казав: «Мені 19 років і моя мама не знає, де я. Я свідомо не виходжу на зв’язок з нею, бо не боюсь їй щось казати. Адже нас відправялли на навчання». І між собою ми чули в них такі розмови: «От я дурень, на біса я підписував той контракт? Які навчання? Ми приїхали на війну!».
На жаль, проілюструвати фото цю розповідь належним чином не вдалось — у місцевих жителів не збереглось жодного. Після того, як чужинці забрали телефон у продавчині, яка торгувала хлібом, люди повидаляли всі фотокартки й відео з приладів. Але у селі ще залишаються нагадування про ті події у вигляді пошкоджених будівель, залишків снарядів, зруйнованих парканів і попелу в душі, який не розвіється ніколи. Попелу від підлості і зради, які принесли на нашу вкраїнську землю хаос, руйнування, жах і смерть.
Газета “Новини Городнянщини”